• Спільнота Дабар
• Дата публікації 4 Лютого, 2015
• http://www.dabar.org.ua

Мк 6, 7-13

Того часу Ісус, покликавши Дванадцятьох, почав розсилати їх по двох, наділяючи їх владою над нечистими духами. І сказав їм, щоб нічого не брали в дорогу – тільки одну палицю: ні хліба, ні торби, ні мідяків у пояс, але щоби взули сандалі й не одягалися у дві одежини. І Він говорив їм: «Куди тільки ввійдете в дім, там перебувайте, доки не вийдете звідти. І коли б у якомусь місці не прийняли вас і не послухали вас, то, виходячи звідти, обтрусіть пил з ніг – як свідчення проти них». І, вийшовши, вони проповідували, щоб люди покаялися, і виганяли численних бісів, а багатьох недужих помазували олією і зціляли.

Ісус говорить про стежки, на яких нас не прийняли. А в житті таких є немало, правда? Це не найприємніші стежки. Такі стежки завжди здаються довшими за інші. Що потрібно, щоб з них зійти? Обтрусити порох! Давайте подивимось, чому цей порох може нас навчити.

1)     Щоб обтрусити порох, потрібно зупинитися. Ніхто не обтрушує пил находу. Якщо спробувати таким зайнятися в прямому значенні, виглядатиме дуже смішно. Коли ми робимо це в духовному житті – виглядає дуже сумно. Якщо ми ні на мить не зупиняємось після відмов і зачинених дверей, з часом вони можуть почати здаватися закономірністю. Що ніколи не правда.

2)     Щоб обтрусити пил, потрібно роззутися. Сам цей процес – дуже людський і інтимний. Ми не роззуваємося тоді, коли ми начальники, агітатори, бізнес-партнери чи тренери. Ми роззуваємося тільки там, де ми друзі або члени родини, там, де ми є собою. Бо стоячи на одній нозі, ми стаємо смішними. І босими.  А стояти босоніж – це ставати вразливим. Ми маємо дозволяти собі бути вразливими, це наш обов’язок перед собою. Визнати, що ми хотіли до тих, хто не хотів нас, нікого не звинувачуючи ні демонізуючи, – на таке здатна тільки людина в обіймах Бога.

3)     Ми залишаємо свої сліди на дорогах, якими ідемо, а пил – це сліди доріг на нас. Ісус каже їх позбуватися, якщо ці дороги стали вже не нашими. Буває, що це зробити дуже важко. Ми дуже рідко вміємо відпускати людей, звички, ситуації. Зажди є план Б – наші ілюзії, в яких ми можемо влаштувати все так, як нам подобається, вони нічого не коштують, нічого не важать, це найменший і найтонший зв’язок, який можна уявити, але він запилює нашу душу. А пил – перша ознака того, що тут вже давно ніхто не живе. Можемо йти по новій дорозі з прилиплою старою на наших підошвах. Можемо вбивати чиюсь теперішню любов, дивлячись на неї через призму тих, хто колись нас відкинув.

4)     Ми створені для того, щоб бути прийнятими. Ісус чітко і однозначно говорить, що треба звертати з доріг, на яких нас не приймають. Значить, бути не любленим не є нічиїм покликанням, нічиєю дорогою. Коли ми перебуваємо на дорогах, де нас не люблять і завдаємо собі цим болю, це не просто наша справа. Це справа доріг, на які ми не встигнемо піти, доріг, на які ніколи не принесемо Бога.

5)     У першому розділі книги пророка Наума написано, що хмари – порох ніг Божих. Значить, якщо ми ходимо з Господом, то пил, який ми обтрушуємо – це небо! Отже, виходить, що, відпускаючи людей, ми залишаємо їм небо, йдучи на інші дороги, ми звільняємо простір для Господа. Ми звикли, що найкраща проповідь – це турбота про інших. А інколи найкраща проповідь – це піти, порвати зі старим до останньої пилинки, найменшого шматочка. Бо тоді проповідуємо нашу довіру до Божої турботи: про нас, на нових дорогах, і про інших, на тих дорогах, які залишаємо. Бо Господь навіть пил перетворює на хмари, навіть нас, порох, перетворює на небо.