Євангелія від Луки 18:10-14
“Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений.”
Вечір, тиша, Святе Письмо на столі. Храм, Служба Божа, якщо прийшли раніше – розарій або літанія. Кожен підбирає особистий спосіб, час і місце спілкування з Богом. Проте, навіть не підозрюючи того, ми можемо молитися богу з маленької літери.
Два чоловіки зайшли у храм помолитись.
Для того, щоб помолитися, потрібно докласти деяких зусиль – відмовитися від власної втоми, бажання встигнути зробити щось більше, або ж паралізуючої нехоті . У кожного з нас свої власні «блокатори» молитви і бажано вміти їх розрізняти. Тому, думаю, недаремно в грецькому перекладі слово «зайшли» має такі значення, як «піднятися вгору, відірватися». Піднімання на гору, погодьтеся, досить таки складний та вимотуючий процес. Слово ж «повернувся» має протилежне значення – «спускатися з гори». Як фарисей, так і митар, виконали однакові дії, проте, мали зовсім різні результати. Знаходячись в одному храмі, докладаючи однакових зусиль, вони молилися зовсім різним богам.
В чому різниця, що один спустився до свого дому виправданий, а інший – ні? Як це не дивно, але головна відмінність – у прийменнику!
Фарисей, ставши, молився так у собі
Скоріш за все, у нас виникають асоціації, що він, побожний, молився в тиші – у собі. Проте, грецький текст повністю змінює картинку, замінюючи «у» на «до». І тоді виходить, що фарисей молився ДО себе. Він відірвався від усього, присвятив час, піднявся на свою гору виключно для того, аби здійснити процес «самоадорації». Ми можемо проводити години на молитві, постити двічі на тиждень або ж віддавати усі свої статки аби принести жертву власному «его» і цим самим довести, що «я-хороший і кращий за інших». Самоствердження, а не живе спілкування з Богом, стає тоді рушійною силою нашої віри.
Власне відображення замість Його обличчя, самокопання замість питання до Нього «Що мені робити?», похвала собі і своїм вчинкам замість Його Слова. Боже, дай мені пильність серця, аби побачити, коли моя молитва перетворюється на розмову з богом у дзеркалі.
Останні коментарі