• Спільнота Дабар
• Дата публікації 26 Серпня, 2014
• http://www.dabar.org.ua

27 серпня 2014 року Мт 23, 27-32

Того часу Ісус сказав: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, бо ви подібні до гро­бів побілених, які ззовні вида­ють­ся гарними, а всередині повні мертвих кісток і всякої нечистоти! Так і ви ззовні видаєтеся людям праведними, а всередині повні ли­цемірства й беззаконня. Горе вам, книжники та фа­ри­сеї, лицеміри, бо будуєте гроб­ни­ці пророкам і прикрашаєте па­м’ят­ни­ки праведникам, і кажете: “Коли б ми жили в дні на­ших батьків, то не були б їхніми спіль­никами в пролитті крові про­років!” Отак свідчите самі собі, що ви є синами тих, хто вбивав пророків. Тож виповніть міру беззакон­ня ваших батьків».

Напрочуд дивно звучать слова про гроби, які, будучи побіленими, стають гарними ззовні. Дивна культура, яка до гробів прикріпляє такий епітет, який здавалось би є абсолютно неможливим для нашого життєлюбного часу. Але придивляючись до абортів, контрацепції, евтаназії… врешті різного штибу гріхів, які позиціонуються, як норма або яскрава пригода, життєва барва незвичного кольору, можна сказати, що ми також у полоні уявлення, що гріб може бути красивим, в такій мірі, що забуваємо – перед нам гріб.

Власне тому ми потребуємо максимальної поверхневості поглядів, великої швидкості і щільності часу, ми боїмося зупинитися, залишитися наодинці, бо в часі і просторі, який має тенденцію до зниження темпів, а тим паче до зупинки, ми ризикуємо відкрити, що ось ця дивовижно прекрасна шкатулочка, насправді є гробом. І якщо привідкрити його прекрасну тонкої роботи кришку можна побачити… Ні! Краще не дозволити собі піти так далеко. Краще рухатися. Рух рятує, забезпечує поверхневість, тому наш час постійно синомізує себе з рухом. Бізнесмени кажуть: щоби утриматися на плаву треба бігти, щоби просуватися вперед треба дуже швидко бігти. Недивно, що в одному із значущих фільмів нашого часу, який отримав 38 нагород по всьому світу і 6 Оскарів, постійно повторюється фраза: “Біжи Форест, біжи”. І це доля найкращих – бігти, решті залишається “зависати” в Інетернеті, роботі, ліні, клацанні пульту…

Саморефлексія є смертельна і безглузда, бо що робитиме мрець, коли дізнається, що він вже помер? Правда абсурдно? А чи не абсурдно намагатися вибілити своє життя, щоби ніхто не здогадався, що в середині є труп і він смердить? Фарисей має не просто проблему, він є ходячий труп, зомбі, а він все прихорошується. Який сенс?

Але якщо розбирати суворо по тексту, фарисей є гробом. Він є інструментом прикрашення справжнього мерця, він предмет, функція. Чи належить мені привілей так про себе думати? Дарма, що я маю якісь таланти і колись мав якісь прагненя, я маю використовувати себе як інтрумент для досягнення цілі: сімейного доброту чи вижививання, кар’єрного зросту чи “служіння ближнім”… Можливо саме тому поступово атрофується здатність відчувати себе, свої почуття, своє тіло, свої мрії і тим більше віддаватися замінникам власних почуттів, наприклад фільмам, “співпереживанню” ближнім, знехтувавши своїми потребами тощо.