• Спільнота Дабар
• Дата публікації 15 Січня, 2015
• http://www.dabar.org.ua

16 січня 2015

Мк 2, 1-12

Через декілька днів Ісус прийшов знову в Капернаум, і поширилася чутка, що Він удома. І зібралося багато людей, так що не вміщалися навіть біля дверей, а Він виголошував їм слово. І прийшли до Нього, несучи паралізованого; несли його четверо. Не маючи змоги через натовп пробратися до Нього, вони розкрили покрівлю над місцем, де Він був, і, зробивши прохід, опустили носилки, на яких лежав паралізований. Побачивши їхню віру, Ісус каже паралізованому: «Сину, прощаються твої гріхи!» Були там деякі книжники, які сиділи й міркували у своїх серцях: «Чому Він так каже? Він зневажає Бога! Хто ж може прощати гріхи, крім самого Бога?» І тут же Ісус, узнавши своїм духом, що вони собі так міркують, каже їм: «Що це ви думаєте в серцях ваших? Що легше: сказати паралізованому “прощаються тобі гріхи”, чи сказати “встань, візьми свою постіль і йди”? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу прощати гріхи на землі – говорить паралізованому, – кажу тобі: встань, візьми постіль свою та йди до свого дому!» І той, узявши постіль, тут же встав і вийшов перед усіма, так що всі дивувалися і славили Бога, кажучи: «Ніколи такого ми ще не бачили!»

Іноді, читаючи той чи інший уривок Євангелії, котрий подає Церква на день, приходять думки, що немає нічого нового, все одне й те ж саме. І що тут можна почути нового? Однак, навіть не підозрюємо, що ці сумніви рівнозначні сумнівності в тому, що Бог сьогодні живий і хоче з нами розмовляти. Боже слово, як і Він сам: кожного дня одне й те ж, але кожного дня – інше.

Сьогодні Господь говорить про зцілення паралітика, котрого четверо принесли в дім, де Ісус навчав і спустили крізь дах, бо не могли ввійти через двері. Євангеліст Марко показує, що в той момент Ісус промовляв словом до всіх, хто зібрався в домі, а також зазначає, що тих, хто слухав Ісуса, було так багато, що «не було більш місця, навіть перед дверима». Можемо дивуватися тому, як багато людей приходило послухати Ісуса. Сьогодні маємо дещо іншу картину. Храми дуже великі, настільки великі, що лічені люди, котрі приходять у будній день на Месу послухати Ісуса можуть просто загубитися серед лав та колон. Однак можемо запитати: чи те, що їх було так багато і всі вони слухали Ісуса допомогло їм чимось у житті? Всі вони згадуються в Євангелії тільки з приводу одного, і то розслабленого, та його чотирьох друзів.

У моєму житті може бути багато справ, які я можу намагатися робити для Господа. Їх може бути так багато, що не вистачатиме місця для ближнього, хворого, паралітика. Такою особою може бути мій ближній, той, хто поруч, моя родина. Завжди легше робити добрі діла для когось, хто мене не знає. Важко вийти назустріч тому, хто живе зі мною в одному домі. Бо цей хтось знає всіх моїх паралітиків, які лежать розслаблені, поки я займаюся «великими справами».

Вираз «не було місця» (грецькою – мекеті хорео) також можна перекласти як «не вміщати більше»; в інших уривках Євангелії також стосується слів Ісуса, котрі не здатні були вмістити людські серця (Мт 19, 11-12; Йн 8, 37). Коли моє серце не здатне вмістити слово Ісуса, слухаючи, не приймає його, в ньому не залишається й місця для подорожнього, для іншої людини, а навіть і для моїх власних «паралітиків».

Ці люди, котрі були в домі з Ісусом, також слухали Його слово. Але, здається, воно теж не вмістилося в їхньому серці. Як каже сьогоднішнє перше читання з Послання до Євреїв: «слово, яке вони чули, не було їм корисне, бо вони не поєднались у вірі з тими, що слухали» (Євр 4, 2). Здається, що єдиним, хто почув, був той, розслаблений, бо в його житті Ісусове слово стало дійсністю: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому.” Устав той – і зараз же, взявши ліжко, вийшов на очі всіх”» (Мк 2, 11-12).

Чи чую я, що Господь сьогодні мені говорить? Чи вміщає моє серце Його слово? Чи стало Його слово моїм життям?