• Спільнота Дабар
• Дата публікації 29 Жовтня, 2014
• http://www.dabar.org.ua

30 жовтня Лк 13, 31-35

Того часу підійшлидеякі з фарисеїв і сказали Ісусові: «Виходь і йди звідси, бо Ірод хоче Тебе вбити». А Він відповів їм: «Ідіть і скажіть цьому лисові: “Ось Я виганяю бісів і оздоровляю сьогодні й завтра, а третього дня закінчу. Все ж таки сьогодні і завтра, і наступного дня Мені треба йти, бо неможливо, щоби пророк загинув поза Єрусалимом”. Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати твоїх дітей, як квочка збирає своїх курчат під крила, – та ви не захотіли! Тому залишається вам дім ваш. Кажу вам, що не побачите Мене, аж поки не станеться, що ви скажете: “Благословенний, хтойде в Ім’я Господнє!”»

Кажуть, що наглість – це друге щастя. Але не менш правильно прочитати це справа наліво: щастя – це друга наглість. Бо часто, щоб бути щасливим, а отже, щоб робити щасливими людей навколо, треба забути про багато псевдо побожних звичок.
Ми обростаємо побожними фразами «Господь все бачить», «Все буде добре», «так-так», в той час, як нам конче потрібно когось, хто б казав «Ти – свиня», крав у нас із тарілки їжу чи сміявся з ситуацій, коли ми «пошилися в дурні».
Щастя – це друга наглість, бо на нього треба наважитись. Люди часто вважають, що не мають права на щастя. Як би безглуздо це не звучало, але наглість часто межує з покорою. Деколи для нього потрібно стільки ж байдужості до власного авторитету, скільки її буває тільки у наглих людей. Деколи любі нам люди можуть сказати: «Іди геть!», а щастя – це залишитись і довести, як сильно вони помилялися. Така наглість вчить людей не боятися помилятись. Бо ми знатимемо, що нагле щастя не відчепиться від нас навіть тоді, коли нарубаємо дров і з тих дров можемо спалити всі мости.
Ісус – це наше нагле щастя. Бо в сьогоднішньому уривку фарисеї кажуть Йому: «Йди звідси!», на що Він відповідає: «Я виганяю бісів і оздоровляю сьогодні й завтра, а третього дня закінчу». Це навіть не «Ні, я нікуди не піду». Це «Ні, я нікуди не піду, ні сьогодні, ні завтра. І навіть післязавтра ви Мене тут побачите». Зверніть увагу, що Ісус вживає навіть не майбутній, а теперішній час. Це навіть не «Я нікуди звідси не піду» – це «Я нікуди звідси не йду!» Як ви думаєте, заради кого це все сказано?
Дуже часто ми сприймаємо Бога занадто побожним. Ми трясемося і боїмося жити, бо думаємо, що Ісус, як і багато побожних людей у нашому житті, піде, якщо ми попросимо піти, здасться, якщо здамося ми. Ми сприймаємо Його як Марія Магдалина, коли приходила до Його гробу. В той час Він для неї був мертвим тілом. Любим тілом, найдорожчим тілом, але тілом, яке тільки вона сама могла взяти, забрати у садівника, яке саме нікуди не могло піти, а тим більше прийти. До неї.
Бог любить нахаб: жінка-хананеянка, Петро, Марія і Марта, чоловік із притчі, що будив свого друга посеред ночі, щоб позичити в нього хліба, вдова-реп’ях. Ми так рідко буваємо нахабами в молитві до Нього. Ми так рідко дякуємо Господу за Його нахабність.