• Спільнота Дабар
• Дата публікації 27 Вересня, 2014
• http://www.dabar.org.ua

28 вересня Мт 21, 28-32

Того часу Ісус сказав первосвященикам і старшим народу: «Як вам здається? Один чоловік мав двох синів. І прийшовши до першого, сказав: “Сину, іди попра­цюй сьогодні у винограднику!” Той же у відповідь сказав: “Не хочу!” Та пізніше, розкаявшись, пішов. Підійшовши до другого, сказав так само. А той у відповідь промовив: “Я іду, пане”, – але не пішов. Котрий із двох виконав волю батька?» Кажуть: «Перший!» Промо­в­ляє до них Ісус: «Воістину кажу вам: митники й розпусниці випере­джа­ють вас до Царства Божого. Бо прийшов до вас Йоан до­ро­гою праведності, та ви не повірили йому, а митники й розпусниці по­вірили йому; ви ж, побачивши це, не покаялися і після, щоб повіри­ти йому!»

В тогочасному Ізраїлі послух волі батька був законом, непослух тягнув за собою суворе покарання, аж до смерті. Важко собі уявити хлопчину, який осмілюється не послухати батька. Так само і для нас, християн, видається чимось незвичним, богохульним сперечатися з Богом, тим більше прямо Йому заперечувати.

Проаналізуйте свою молитву, тобто своє спілкування з Отцем. Чи можете ви сказати, що Ви є природні в цьому спілкуванні? Чи так, як Ви спілкуєтесь з Богом, Ви би спілкувалися зі своїм земним батьком? Чому молитва, яку знаємо, як отченаш, і яка називає нас дітьми Бога, а Його – Отцем тяжко доходить до нас і цього аспекта природності, билзькості ми не досвічуємо? Чому називаючи Бога Отцем, молимося до Нього так, ніби Він є босом?

Сьогоднішнє Євангеліє про це говорить опосередковано, а прямо – про можливість сказати Богу: “Ні”. Я не згоден, не хочу, не буду, надоїло, дістало. Чи дозволяєте собі такі мовленнєві звороти в спілкуванні з Отцем?

Ні? А дарма. Тому що дозволяючи собі “НІ”, я вписую себе в синівський контекст відносин з Богом. Говорячи “ні” Богу і розуміючи, що Він приймає моє “ні”, я стаю ближче до того, щоби збагнути, що я син, а не підлеглий, а Бог – батько, а не бос.

Через можливість сказати “ні” Ісус сьогодні нагадує мені про свободу, яку я маю у відносинах з Ним. Нерідко церковна діяльність, служіння можуть страждати імперативом – “мусиш”. Немає свободи, немає місця “ні”. Таким чином, хоч і опосередковано, страждають відносини з Богом. В такому випадку я можу помилково думати, що Бог не приймає відмов.

Ви скажете, що хлопець покаявся, а тому ці розлогі розважання не мають сенсу? Так, але саме свобода відмовитися, свобода буття сином дала йому можливість покаятися. Це явище (покаяння) майже неможливо, якщо Бог – начальник, з яким не посперечаєшся. До того ж, ми не знаємо скільки пройшло часу від синової відмови і покаяння. Може все життя?

В цьому розрізі роздумування просто неможливо не запитати себе, як батька/матір, а чи даю я можливість своїй дитині відмовитися виконувати мої накази? Як реагую? Стаю над “душею” і все більш серйозним голосом повторюю: “Я сказав(ла)”? Може в цьому слові також є запрошення до батьків – переоцінити своє батьківство? А загалом, друзі, чи вмієте приймати відмови в повсякденному житті?