• о.Юзеф Августин SJ
• Дата публікації 15 Серпня, 2013

В Євхаристії ми беремо участь як люди грішні та слабкі. Тому на початку літургії визнаємо: «Сповідаюся Господу Богу всемогутньому і вам, брати і сестри, що безмірно согрішив я думкою, словом, учинком і недбальством».

Гріх зачіпає всі сфери нашої особистості та щоденного життя: учинків, слів, думок, емоцій. Там, де поганий задум і нечистий намір, там є гріх. Гріх — це не тільки «поганий учинок» і «погане слово», але також плекання злих прагнень. Погане дерево це не лише те, яке приносить недобрі плоди, а й те, яке не приносить їх узагалі. Ісус звелить таке зрубати і вкинути у вогонь (пор. Мт 3, 10).

Запрошення примиритися з Богом і ближніми

Коли, однак, ми у своїх гріхах відкриваємося Богові, Він єднає нас із собою. Людська слабкість і невірність у любові не становлять перешкоди для любові Бога. Він не чекає, аж доки ми виправимося, щоб могти нас нарешті любити. То саме тому, що Він нас любить, ми можемо виправляти й змінювати своє життя. Це велика спокуса — гадати, ніби Творець полюбить нас лише тоді, коли ми визволимося з усіх наших гріхів і станемо досконалими.

Бог у своїй любові до нас є великим реалістом. Він рахується не тільки з нашими обмеженнями, а й із нашим поганим уживанням свободи. Саме ця безумовна любов Бога до людини-грішника є запрошенням до примирення з Господом та зречення гріха. Бог ніколи не віддаляє нас від себе як грішників. То ми через гріх віддаляємося від Нього. Грішник перебуває далеко від Бога, але Бог залишається близько біля грішника. Бог, таким чином, не мусить примирюватися з грішником, бо Він ніколи не полишає людину. То грішник повинен примиритися з Господом.

Що тяжчі гріхи людини, то більше Бог його супроводжує своєю випереджувальною благодаттю. Завдяки ній людина може визнати свої гріхи, висповідати їх і примиритися з Богом. Особливим місцем єднання грішника з Богом, людини з люблячим Отцем, є Євхаристія. Це також і місце примирення з ближніми. Ми  не можемо приступити до євхаристійного столу, якщо «маємо щось проти брата». Ісус каже просто: хто посварений із братом своїм, посварений також зі Мною (пор. Мт 5, 23-24). Ісус ніколи не відділяє нас від наших братів і сестер. Він завжди сприймає нас як спільноту й родину. Навіть якщо ми зустрічаємося з Ним особисто, то Він бачить також і наші стосунки з іншими. Його цікавить не тільки нас особистий зв’язок із Ним, а й наші зв’язки з приятелями та ворогами.

Отже, Євхаристія закликає нас любити всіх людей: добрих і злих, тих, які ставляться до нас доброзичливо і ні. Бог любить усіх. Той самий дощ падає на праведних і неправедних, побожних і непобожних, святих і злочинців (пор. Мт 5, 45).

Бог, виявляючи милосердя, закликає нас, щоб і ми ділилися Його любов’ю з тими, хто винуватий перед нами, як ми винуваті перед Ним. Євхаристія є місцем відкуплення всіх гріхів, зарівно тих, що ми їх скоїли щодо ближніх, як і тих, що їх ближні скоїли стосовно нас. У сяйві євхаристійного світла не може сховатися жодна людська неправота, жоден гріх.

Стати в правді про себе

Взаємне пробачення — це неодмінна умова кожної людської любові, оскільки кожна людина, маючи навіть найкращі наміри, залишається слабкою, і без Божої благодаті не може зробити нічого доброго. Часто буває так, що захоплені одне одним друзі, коханці, наречені, подружжя не помічають одне в одному недоліків, вад і поганих схильностей. Так діється тому, що ясність погляду заслоняють їм сильні егоїстичні почуття. Однак це засліплення триває тільки до певного часу. Коли минає пристрасний любовний період, очі відкриваються… Як Адам і Єва у раю, ми тоді пізнаємо власну і взаємну вбогість, і наготу, яка викликає сором. Тоді від приховування та маскування слабкостей і вад ми переходимо до протилежної постави: викривання, зривання масок, перебільшення та проголошення цього всім довкола.

Людські слабкості не загрожують любові, якщо ми насправді їх усвідомлюємо, якщо стараємося їх перемагати у собі. Коли я помічаю свої недоліки й вади, то вже не можу звинувачувати й засуджувати моїх братів за те, що бачу в собі самому. Євхаристія, година істини, вчить нас реалістичного погляду на людське життя: на своє і на життя ближніх. Якщо ми піддаємося навіть найменшому обманові, Бог нагадує: чого це ти бачиш скалку в очі свого брата й не помічаєш колоди у власному оці? (пор. Лк 6, 41).

Євхаристія — хліб грішників, вона нагадує нам, що ми — паломники на шляху до Отця. Щирість перед Богом виліковує нас від засліплення та від нечистого серця, яке фальшиво демонізує або ангелізує людську дійсність. Бог бачить наші недоліки й любить нас такими, якими ми є. І ми, бачачи слабкості своїх братів, повинні їх приймати, акцептувати, любити такими, якими вони є в своїй правді. Справжня любов не розмальовує, не фальшує, не обманює.

Аби пробачити ближньому хоч би найменші його слабкості та гріхи, потрібно спершу побачити свої власні. Тобто прощення іншим потребує чесного погляду на себе. Коли ми прагнемо насправді любити ближніх, то маємо бути готові визнати свої слабкості. Тоді ми станемо спроможні простити їм навіть і сімдесят сім разів (пор. Мт 18, 22). Брак пробачення і взаємного примирення чинять так, що всі непорозуміння, і великі, й дрібні, нагромаджуються і з часом утворюють глибокі образи. Тоді поміж людьми зростає якась невидима й непроникна стіна. Діалог зводиться до суто формальних справ.

Випадкове зачеплення болючих і невирішених проблем стає причиною для конфлікту, після якого не раз настають довгі «тихі дні». Непроникний мур і взаємне віддалення, що наростають довгі роки, нерідко стають причиною непорозумінь та розвалу подружжя, сім’ї, дружби, спільноти й будь-якого іншого міжособистісного зв’язку.

Дар пробачення

Не раз трапляються болісні життєві ситуації, які глибоко западають у серце і ранять надовго. Й хоча ми хотіли б забути про них, викинути їх із пам’яті й серця, однак це виглядає просто неможливим. Як простити приниження, що тривало роками? Як вибачити егоїзм, життя у поганих звичках, безвідповідальність партнера, батьків, друга, якому повірив? Як простити зраду в дружбі чи любові?

Однак якби любов спиралася виключно на людські сили, це було би справді неможливе. Якщо ж натомість любов подружня, батьківська, синівська чи дружня черпають зі свого первісного джерела, яким є любов Бога, — із Євхаристії, — то чудо пробачення, навіть пробачення найгірших ран, стає реальністю. Занурення людського серця у безконечну любов Бога робить можливим взаємне прощення у будь-якій ситуації. Й хоча дар прощення не приходить в одну мить, а є тривалим процесом і тяжкою дорогою, то це, однак, дар невідворотний і сталий. Прощення є джерелом невпинного відродження та зростання людської любові й приязні. Воно дає нам віру та міць підводитися з падінь і слабкостей.

Слова священика перед святим Причастям — «Передайте один одному знак миру» — це конкретне запрошення простягнути руку для примирення. Цей знак допомагає нам переступити ті невидимі мури, які наростають у нас (не раз неусвідомлено) у стосунках із Богом та людьми.

Юзеф Августин SJ, (deon.pl)  Часопис Кредо