Батьки Ісуса щороку ходили в Єрусалим на свято Пасхи. І коли виповнилося Йому дванадцять років, вони за звичаєм пішли на свято. А як закінчилися дні свята, вони поверталися, а хлопець Ісус залишився в Єрусалимі; та не знали того Його батьки. Вони думали, що Він десь у натовпі. Пройшли день дороги і стали шукати Його поміж родичами та знайомими; і, не знайшовши, вони повернулися до Єрусалима й тут шукали Його. І сталося, що через три дні знайшли Його в храмі; Він сидів серед учителів, слухав їх та розпитував. Усі, які слухали, дивувалися з Його розуму та відповідей. Побачивши Його, вони здивувалися; і Мати Його сказала Йому: «Дитино, чому Ти нам таке вчинив? Ось Твій батько і я, страждаючи, шукали Тебе». А Він відповів їм: «Чому ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що Мені треба бути при справах Мого Отця?» Та вони не зрозуміли тих слів, які Він їм сказав.  І  пішов  Він  з  ними,  і  прибув  у  Назарет,  і  слухався  їх. А Його Мати зберігала всі ті слова у своєму серці.

Цей уривок подає нам сцену спільного паломництва Ісуса, Марії та Йосифа до Єрусалиму, коли Ісусові було дванадцять років. Розпочинається він словами: «Батьки Його ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи. І як Йому було дванадцять років, вони пішли, як був звичай, на свято». Що це був за звичай?

Згадку про нього знаходимо в книзі Второзаконня 16, 16: «Тричі на рік увесь твій чоловічий рід являтиметься перед Господом, Богом твоїм, на місці, що його він вибере: на празник опрісноків, на свято седмиць і на свято кучок…». Отже, всі чоловіки Ізраїлю були зобов’язані тричі на рік являтися перед Господом для святкування. Цікаво, що найбільші свята, тобто найбільша радість народу мала бути пов’язана з Богом, з молитвою, а не з відпочинком від Нього.

Як уже було сказано, цей звичай зобов’язував чоловіків. Чому ж тоді Лука говорить, що не тільки Йосиф, а батьки Ісуса мали звичай ходити в Єрусалим? Можемо сказати, що Марія не мала такого обов’язку. Чому ж тоді ходила? Що керувало Її серцем? Можливо, це була любов до Бога? Коли любиш іншу особу, то все, що робиш для неї, будеш робити з радістю. В любові немає слова «мушу», лише «прагну». Коли любиш, прагнеш тоді дійсно віддати все, і навіть те, про що тебе не просять.

У світлі цього слова можу сьогодні запитати себе: чи те, що я роблю для Господа: мої молитви, пости, сповіді, причастя, добрі вчинки і т.д. – походять з любові до Нього чи лише з обов’язку? Тому що люблю чи тому що мушу? Там, де немає любові, а залишається лише обов’язок, там оселяється страх. А страх руйнує відносини, бо викривляє образ того, хто навпроти.