• Спільнота Дабар
• Дата публікації 19 Вересня, 2014
• http://www.dabar.org.ua

20 вересня 2014 року Лк 8, 4-15

Того часу, коли зібрався великий на­товп і з усіх міст поприходили до Ісуса, Він розповів притчу: «Вийшов сіяч сіяти своє зерно. Коли сіяв його, одне впало при до­ро­зі й було витоптане, і птахи не­бес­ні визбирали його. А друге впало на каміння та, зійшовши, всохло, бо не мало вологи. Інше впало серед терня, і як виросло терня, то заглушило його. Ще інше впало в добру землю і, зійшовши, дало врожай у сто разів». Ка­жучи це, Він вигукнув: «Хто має ву­ха, щоб слухати, – нехай слухає». Учні ж запитували Його, що означає ця притча. А Ісус відказав: «Вам дано пі­знати таємниці Божого Царства, а іншим – у притчах, щоби дивили­ся – і не бачили, щоби слухали – і не розуміли. Ось що означає ця притча: Зер­но – то Слово Боже. А що при дорозі, – це ті, які по­чули, та потім приходить диявол і забирає Слово з їхнього серця, щоб не повірили й не спаслися. А що на камені, – це ті, хто тіль­ки почує, з радістю приймає Сло­во; але вони кореня не мають, до часу вірять, а під час випро­бу­вання відступають. А що в терня впало, – це ті, які почули, але, заглушені клопотами, багатством та життєвими насоло­дами, йдуть і не приносять плоду. А те, що на добрій землі, – це ті, хто, почувши Слово щирим і доб­рим серцем, бережуть і приносять плід у терпінні».

Який недбайливий, неохайний сіяч. Як можна сіяти зерно на дорозі, навіщо дарма переводити добре зерно, знаючи, що ніколи на дорозі нічого не може вирости, а навіть, якщо і виросте, то все ж буде затоптано? Але якщо зважимо, що сіячем є наш Господь, а ритм нашого життя постійно виштовхує нас на поверхню: ми не можемо ні над чим зупинитися, ми приречено вдивляємось на годинник, коли священик на 5 хвилин затягує Службу… Ми живемо у ритмі швидше, швидше, якомога швидше. Символом нашого життя є дорога, але не давньоізраїльска, а сучаснокиївська (узагальнимо – сучасноміська), де машини пролітають на великій швидкості, блимнувши безумними фарами.

У нас немає іншого шансу почути Ісуса. Ми занадто заклопотані, щоби донести зерно бодай би до кам’янистого поля, нам марудно при думці, що поле має бути очищене від терня, а вже до того, щоб довести грунт свого серця до придатного стану і мови немає – ми ж не селюки. Тому Господу нічого не залишається, як кидати зерно там, де ми є. Він вже сто разів кидав і знає, що пташки видзьобають те зерно, але Він кидає в сто перший раз для сто першого покоління. Іноді важко бути Богом, терпеливим Богом.