Того часу, прийшовши на свою батьків­щину, Ісус навчав їх у їхній синагозі, так що дивувалися вони й говорили: «Звідки в Нього ця мудрість і сила? Хіба Він не син теслі? Хіба не Його мати зветься Марією, а брати Його – Яків, Йосиф, Симон і Юда? Хіба Його сестри не всі між нами? Тож звідки у Нього це все?» І вони спокушувалися Ним. Ісус же сказав їм: «Пророк не буває без пошани, – хіба тільки на своїй батьківщині та у своєму домі». І не зробив там багатьох чудес че­рез їхнє невірство.  Мт.13:54-58

«Прийшовши на свою Батьківщину»…

Кожен з нас має свої корені, місце, дім, звичне оточення, родину, куди може повернутися. Якщо так, давайте подивимось, що може статися в такому випадку. До чого маєш бути готовим? Спробуємо відкинути всі ілюзії.

«Він навчав їх, у їхній синагозі». По при те що повернувся до своєї Батьківщини, Ісус показав їм все що має, що здобув, свою мудрість, знання, силу, досвід…

«Звідки в Нього ця мудрість та сили чудодійні? Чи ж Він не син теслі?».

Тож «звідки» в Нього це все?  Яким чином, чому ти змінився? Їм важко усвідомити і прийняти твою зміну.

Можливо ви колись були свідками зустрічей однокласників. Як вони поводяться між собою. Асоціюють один одного після довгої розлуки з тими, ким були при останній зустрічі. Заперечують певні зміни, що відбулися в тобі. Запитують: «Як так сталося що ти інший. Я тебе пам’ятаю зовсім інакше, ти був «нікчемою» нашого класу, всі сміялися над тобою…  І тепер ти маєш свій бізнес? Не вірю…!». Той фрагмент минулого зафіксувався в пам’яті, і на їхній погляд є непорушним. «Вони» звикли бачити тебе в певному світлі, і тому відкидають будь-які зміни в тобі.

«І вони спокушувалися Ним».

Вони залишилися тими ж, а ти змінився. Як бачимо з фрагменту,   переміна  Ісуса в них викликала бурю емоцій —  і образу, і злість, і заздрість тощо.  «Спокушуватися» (в пер. з гр.) — входити в спокусу, в гріх, бути каменем  спотикання; ображатися,  дратуватися, зачіпати, обурюватися.

«Ісус же сказав їм: Пророк не буває без пошани, хіба тільки на своїй Батьківщині та у своєму домі. І не робив там багатьох чудес через їхнє невірство».

Через свою недовірливість заперечую, відкидаю реальність, дійсність сьогодення. Адже ж я маю певний «образ» минулого, пов’язаний з даною особою.

В тексті маємо Ісуса і «певних людей», імен і статусів не зазначено. З їх постави можемо уявити певну картину. Ісус зростав у них на очах, або ще інакше, вони знали Його батьків, рідних. Дітей завжди ототожнюють з батьками : Чи ж Він не син теслі?

Чому заперечуєш, не віриш що хтось з твого оточення, в твоїй родині  може змінитися?

Людина створена на те щоб розвиватися, зростати, збагачуватись духовно, вона не може бути завжди однакова. Ти не можеш завжди бути «нікчемним», чи будь-ким з того як тебе колись заярликували. Ти приймаєш рішення розвиватися, рухатися тільки вперед, змінити своє життя. Ти переміг своє минуле, воно позаду, а ти попереду!

І тут постає питання. А хто насправді залишився в стані «нерухомості», певного емоційного, розумового «застою».  Так, я в школі був успішним, всім подобався, і власне більше нічого мені не потрібно. В комфортній для себе позиції ми зупиняємось, і про подальший рух можна забути. Всіх оточуючих бачимо з цієї призми. Власне тому і не приймаєш  новизну в своє життя. Ісуса, який хоче тебе надихнути на певний рух, нове життя, збагатити духовно.

Можемо також цю паралель провести і з батьками.  Власне можемо віднести до тих батьків, які не відпустили, і продовжують жити минулим. Коли твої «діти» для тебе ще й досі маленькі, нічого не розуміють, і без нас, батьків, ні на що не спроможні. Нинішній погляд на свою дорослу дитину проектують через призму її дитинства. Іноді батько, чи мати ставлять своїм дітям питання, щоб засоромити їх через незадовільну поведінку: «Ти знаєш скільки тобі років?». То у відповідь хочеться запитати, чи вони самі усвідомлюють скільки їхнім дітям років? Чи знають вони в якому віці їх залишили у своїй свідомості.

І те, що діти вже  дорослі, мають свою родину, вищу освіту, свій життєвий досвід, своїх дітей, яких можуть наставляти, вчити. Багато хто приймає їх такими які вони є зараз. Лише батьки заперечують їхні переміни. Для них ти й досі не розумна, не самостійна, безвідповідальна «дитина».

Чому продовжуємо передивлятися старі фотографії, спогади, і жити в минулому? Чому заперечуємо реальність по факту? Чому живемо в тій ілюзії, яку побудували для себе і відкидаємо щось нове?

Чи є ця «ілюзія» моєю зоною комфорту? Але якщо вийду з зони комфорту може статися чудо. Ісус зробить це чудо для мене.

Можна тільки здогадуватися  над тим, що «вони» втратили не прийнявши Ісуса через своє невірство, упередженість до Нього: « І не робив там багатьох чудес через їхнє невірство».

Тож коли вас не приймають на «Батьківщині», не засмучуйтесь. «Вони» втрачають, а не ви…