• Спільнота Дабар
• Дата публікації 29 Вересня, 2014
• http://www.dabar.org.ua

30 вересня 2014 року Лк 9, 51-56

Коли набли­жа­ли­ся дні Ісусового відходу, Він твердо по­становив іти в Єрусалим. І Він послав вісників перед собою. І, вирушивши, вони прибули до самарійського села, щоби приго­ту­вати Йому ночівлю. А ті не прийняли Його, бо Він мав вигляд того, хто йде до Єрусалима. І, побачивши це, учні Яків та Йоан сказали: «Господи, хочеш, ми ска­жемо, щоб вогонь зійшов з неба і знищив їх?» Та, повернувшись до них, Він за­бо­ронив їм. І вони пішли до іншого села.

У сьогоднішньому читанні з Євангелія Ісус докоряє учням за те, що вони розгнівалися на самарян, які не прийняли Христа у своєму селі. Апостоли були настільки розлючені, що готові були вигубити невіруючих. Для учнів Ісус був зразком, непереборним доказом віри, ґрунтовним, незаперечним фактом існування Бога, а жителі села відмовилися поділяти цю думку і допомагати подорожуючим. Вогонь, який учні хотіли скинути на село, спочатку спалахнув у їхньому серці. Всі мої дії, реакції мають під собою психологічне чи то духовне підґрунтя. Виходить, що учні розізлилися на самарян за те, що останні відкинули Ісуса, а в той же час учні відкинули їх.
Ісус міг стати найбільшим благословінням для жителів цього села, як і для іншого самаритянського поселення (Ів. 4,41), але вони відмовилися навіть впустити Його. Причиною відмови було прямування Христа у Єрусалим. Між євреями та самарянами постійно велася конфронтація на базі того, де має бути місце прославлення Бога: чи у Єрусалимі, чи на горі Гарізім. Розмежування супроводжувалося взаємною ворожнечею. Якщо дорога євреїв до Єрусалиму мала проходити через Самарію, то вони шукали обхідних шляхів, щоб оминути цю частину країни.
Не зважаючи на те, що Ісус розумів, що його час прийшов, Він не вберігав себе від негативу світу. Христос розумів, що Йому можуть відмовити у прийомі у Самарії, але все одно використовував той останній шанс, який мав. Це була остання можливість помирити два народи, тому самаряни не тільки відмовили у гостинності, але й  – у шансі знайти спільну мову з євреями. Уявляю себе у моменти стресу, вся увага і концентрація лише на собі та чиннику, який викликає емоції, неймовірно важко в такі моменти дбати про когось іншого.
Яків та Іван не пробачивши відмову людей промовили: «Господи, а хочеш – ми скажемо, щоб вогонь зійшов із неба та пожер їх?». Нічого собі, яку віру мали учні. Вони вірили у те, щоб від одного їхнього слова може зійти вогонь і пожерти людей! З іншого боку, це велика влада, якою потрібно з мудрістю розпоряджатися, добре, що Ісус був поруч, а то жителі села б отримали жару від апостолів. Проектуючи цю історію на своє життя, можна дійти до декількох висновків.
Я не маю права бажати злого людям, серце яких закрите на розуміння Бога, не приймають Бога, якого я знаю. Погляньмо, як Христос реагує в такі моменти, Він просто тихо, не сперечаючись іде, даючи людям час на розуміння. І наступне, коли я отримую владу від Бога, якийсь авторитет чи лідерство над людьми, я все одно повинен запитати в Учителя, чи він хоче, щоб сталося так, як я вирішив.  Для мене це критична ознака учня Христа.