У своєму служінні я частенько маю ситуації, коли люди приходять просити про Службу Божу, і то терміново, бо, наприклад, їхня дитина в лікарні. Коли відкриваю книжку з намірами Мес, то виявляється, що на місяць наперед всі Служби зайняті. Залишається одне – казати, що помолюсь особисто за їхню дитину (так, зрештою, і роблю), але також питаю батьків, чи давно сповідались, чи приступали до Святого Причастя, чи самі моляться за свою дитину? Найчастіше такі люди давненько не заходили до церкви, і востаннє сповідалися так давно, що не можуть докладно сказати чи чотири, чи шість років тому. Починаю з ними розмову, прошу їх посповідатися та самим молитися за свою дитину, обіцяючи що я теж буду молитись. Під час такої розмови відчуваю, що люди ці не розуміють для чого їм сповідатися – вони прийшли, щоб Церква дала здоров’я їхній дитині і все. Вони не розуміють яке відношення має їхнє моральне життя до дитини, не вірять, що і вони можуть допомогти своїй дитині щирою молитвою, а віра в те, що Меса, відправлена за цю дитину поможе, часто в таких випадках змахує на забобон [1], як «поплюй три рази через плече» або «потримайся за червоне і біда мине», так і тут – замов, мовляв Cлужбу і все пройде саме собою.

Віруюча людина повинна чітко усвідомлювати від Кого йде зцілення: самі по собі ритуали не можуть спасти чи зцілити людину, це здійснює сам Ісус Христос, Який дає благодать. Якщо людина навіть і не є священиком, але регулярно і щиро сповідається, то в її серці перебуває Божа благодать. Чи ж Господь не схоче вислухати молитву такої людини? Напевно Служба Божа, пожертвувана за якусь людину, – це більше, ніж просто молитва за цю людину, однак вона не усуває необхідності нашої особистої молитви.

Одну молоду черницю в закритому монастирі відвідувала її мати, яка до певного моменту чинила опір вступу своїй донці до монастиря. Коли вона її вітала, вже примирившись з вибором своєї доньки, з якимось святом, вона бажала їй здоров’я і сил. Але донька, дякуючи мамі, сказала, що не так важливі здоров’я, сили чи якесь людське щастя, скільки міцна віра…

Справді, здоров’я і сили з часом полишають людину і людина з цим нічого не може зробити, якби нам не хотілось, однак віра є найважливішою, оскільки не маючи її, ми легко помиляємось в зрозумінні нашого істинного щастя і ризикуємо втратити своє вічне щастя.

Сотник увірував в Ісуса Христа, що Він має владу Божу, коли сказав: «Бо й я чоловік, що стою під владою, маю вояків під собою і кажу одному: Іди, і той іде; а іншому: Ходи сюди, і той приходить; і слузі моєму: Зроби це, і той робить» (Лк 7, 8). Тому Ісус Христос міг дарувати йому дар зцілення його слуги. Можливо, в нашому житті було б більше чудес, якщо б ми спершу дбали про зміцнення у вірі, замість заспокоєння лише своїх потреб і прагнень.

Що я бажаю тим людям, які в своїй біді приходять замовляти Службу Божу:

Передусім довірте своє життя Ісусу Христу, нехай Він керує вашим життям, якщо ж цьому перешкоджає якийсь гріх, щиро визнайте його в таїнстві Покаяння. Робіть все, що від вас насправді залежить: молитва, турбота про цю хвору людину, ваші щоденні обов’язки, а все що не залежить – довірте без решти Господу, дозвольте Ісусу Христу бути Богом у вашому житті, звільніть Йому Його місце у вашому серці, дозвольте Йому змінити ваше серце і тоді Він зможе вчинити чудо.

_________________________________________________________

[1] Катехизм Католицької Церкви так визначає забобони: №2111 Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, – означає впасти в забобони.

о.Кирило Лесько